Право на судовий захист в Україні. Зміст і механізм реалізації
Стаття Дениса Дикого для видання «Юридична газета»
Однією із найважливіших конституційних гарантій забезпечення та захисту прав та свобод особи є закріплення права на судовий захист.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскаркення в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (п. 2 рішення Конституційного Суду України 25 грудня 1997 року по справі №9-зп).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.
З тексту ст. 6 Конвенції прямо витікає, що доступність правосуддя є невід’ємним елементом права на справедливий суд, хоча сам термін «доступність» у наведеній статті не вживається. У рішенні по справі «Голдер проти Великої Британії» від 21.02.1975 р., ЄСПЛ дійшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить у собі й невід’ємне право особи на доступ до суду. Прямим порушенням права на доступ до суду є необхідність отримання спеціальних дозволів на звернення до суду. Розглянемо практичну сторону реалізації цього права в Україні.
Перший аспект, на який слід звернути увагу, - це наявність суттєвої прогалини щодо кола осіб, на яких поширюється право на судовий захист. Виходячи з тексту ст. 55 Конституції можна дійти висновку, що право на судовий захист гарантується лише фізичним особам. Навіть розділ II Конституції має назву «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Конституційний Суд України, який протягом сімнадцяти років свого існування завжди відзначався оригінальними правовими позиціями, у своєму рішенні від 9 лютого 1999 року по справі № 1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) створив небезпечний прецедент, який укорінився у судовій практиці.
У цьому рішенні суд дав офіційне тлумачення ст. 58 Конституції України у контексті поширення положень цієї статті на юридичних осіб. Конституційний суд, зокрема, зазначив наступне: «У Конституції України стаття 58 міститься у розділі 11 «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», в якому закріплені конституційні права, свободи і обов’язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України... Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших практичну сторону реалізації цього права в Україні.
Що ж стосується ст. 55 Конституції України, то вона так само, як і стаття 58, знаходиться у розділі II Конституції. У зв’язку з цим питання, чи поширюється дія ст. 55 Конституції на юридичних осіб, є риторичним.
Проблему можна вирішити лише шляхом внесення відповідних змін до Конституції.
Не менш проблемним є питання відповідності Конституції України норм процесуальних законів. Норми, які явно звужують зміст права на судовий захист містяться, зокрема, у Кодексі адміністративного судочинства, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кримінальному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному Кодексі України, Цивільному процесуальному кодексі України.
Зокрема, слід звернути увагу на норми статей 451 КПК України ст.111-16, 111-21 ГПК України, статті 240 КАС України статті 360 ЦПК України, статті 360 ЦПК України. Цими нормами встановлюється порядок перегляду рішень Вищих спеціалізованих судів (ВАСУ, ВГСУ, ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ) Верховним Судом України. Відповідно до зазначених норм питання допуску справи до провадження у Верховному Суді вирішується колегією суддів відповідного Вищого спеціалізованого суду.
Сам собою напрошується висновок про те, що Вищий спеціалізований суд вирішуючи питання допуску справи до розгляду Верховним Судом, є «судом у власній справі».
Але Конституційний Суд України дотримується іншої думки, У своєму рішенні від 13 грудня 2011 року по справі № 1-9/2011 Конституційний Суд зазначив наступне: «у результаті внесених змін функцію касаційної інстанції виконують вищі спеціалізовані суди України, а отже, звуження конституційного права на судовий захист не відбулося. Положеннями процесуальних кодексів України врегульовується особливість процесуальної форми залучення відповідних вищих спеціалізованих судів до процесу допуску скарги до розгляду найвищим судовим органом держави, встановлюються підстави для звернення до Верховного Суду України, визначаються права і обов'язки осіб, які беруть участь у розгляді справи, а також повноваження Верховного Суду України. Оцінюючи цей процесуальний інститут, слід мати на увазі, що розглядом скарги у вищих спеціалізованих судах не обмежуються і не звужуються повноваження Верховного Суду України, а лише забезпечується надходження справ до найвищої судової інстанції згідно з вимогами, визначеними процесуальним законодавством.»
Конституційний Суд констатував наявність такої процесуальної форми, але питання щодо її відповідності Конституції не вирішив. Якщо такий механізм захисту, як перегляд справи Верховним Судом, передбачений процесуальним законом, то, відповідно, повинен бути забезпечений безперешкодний доступ до цього механізму (така позиція повністю кореспондується з практикою ЄСПЛ).
З логіки Конституційного Суду виходить, що Верховний Суд України не в змозі самостійно забезпечити надходження справи до розгляду. Мабуть, Верховний Суд так перевантажений роботою, що потрібно «фільтрувати» справи, які до нього надходять.
Ситуація дещо нагадує порядок розгляду клопотань про відвід судді у цивільному процесі. Звичайно, що тільки суддя, якому заявлено відвід, може об’єктивно і неупереджено вирішити питання про його задоволення або відхилення.
Суддя Конституційного Суду Шишкін В.І. в окремій думці до вказанного рішення КСУвизнав положення процесуальних законів звуженням змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина. Суддя вважає, що встановлення українським законодавством нового порядку подання звернень до Верховного Суду України через відповідний Вищий спеціалізований суд, який фактично стає «судом у власній справі», є процедурою спеціального доступу.
Якщо питання з переглядом справ Верховним Судом є більш-менш дискусійним, то важко зрозуміти, якими мотивами керувався законодавець, коли встановлював і норму ст. 171-2 КАС України, Відповідно до ч. 2 цієї статті рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає.
З огляду на те, які санкції містить Митний кодекс України за порушення митних правил, мотиви законодавця стають зрозумілими.
Схожа норма міститься у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Вона стосується ситуацій, коли вирішувати справу про адміністративне правопорушення уповноважений лише суд (наприклад, керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння). Оскаржувати рішення місцевого суду щодо притягнення до адміністративної відповідальності відповідно до ст. 294 КУпАП можна лише в апеляційному порядку, а постанова апеляційного суду набирає чинності негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню непідлягає.
Питання щодо визнання вищезазначених норм неконституційними, так само, як і питання щодо тлумачення цих норм, не ініціювалося. Цікаво було б дізнатися думку Конституційного Суду з цього приводу. Впевнений, що правова позиція КСУ із цього питання буде не менш оригінальною.
Насамкінець не можна не згадати норми пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України, пункту 5 частини п’ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України. Вказані норми закріплюють за касаційним судом право відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріали справи. Конституційний Суд України Ухвалою від 28.05.2013 року припинив конституційне провадження за конституційним поданням 51 народного депутата про визнання зазначених вище норм неконституційними. Припиняючи провадження, Конституційний Суд зазначив, що аналіз змісту конституційного подання та доданих до нього матеріалів вказує на те, що народні депутати України не навели правового обґрунтування тверджень стосовно невідповідності оспорюваних положень ЦПК України та КАС України вимогам Основного Закону України, що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі за пунктом 2 статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України».
Вважаю будь-які коментарі з цього приводу зайвими, а висновок із усього наведеного можна помістити у вислів із декількох нелітературних слів.