пр. Московский 52, 4 этаж, Харьков, Украина, тел. +38(057)7319580

 

Felix, qui potuit rerum cognoscere causas
Главная » Публикации » Правова природа поруки

Правова природа поруки

Порука - це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, а не угода по розпорядження спільним сумісним майном

Стаття Олени Сібільової для видання «Юридична газета»

Одним із найпоширеніших видів забезпечення належного виконання зобов'язання є порука. Порукою можуть забезпечуватися будь-які зобов'язання, але значного поширення вона набула при забезпеченні зобов'язань за договорами кредиту та займу. Порука укладається між кредитором та поручителем з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника за договором, укладеним боржником із кредитором. Обсяг відповідальності поручителя та боржника за основним зобов'язанням є однаковим, вони відповідають як солідарні боржники.

Укладення договору поруки є актом розпорядження майном на майбутнє. Поручитель, укладаючи договір поруки, розуміє, що у випадку невиконання боржником зобов'язання, саме йому доведеться виконувати зобов'язання в повному обсязі за рахунок свого майна (шляхом передачі чи відчуження кредитору). Тим самим поручитель визначає долю належного йому майна на майбутнє.

Порука є угодою з відкладальною обставиною. Положеннями ст. 212 Цивільного кодексу України прописана правова конструкція, за якою особи, які вчиняють правочин, можуть обумовити настання прав та обов'язків обставиною, відносно якої невідомо, чи настане вона чи ні (відкладальна обставина). Оскільки ані кредитор, ані поручитель в момент укладення договору поруки не знають, чи настане невиконання зобов'язання боржником за основним договором, порука є угодою з відкладальною обставиною. Теорією цивільного права визначені правила застосування відкладальної обставини, які притаманні й договору поруки:

  • відкладальна умова не може існувати в момент вчинення правочину (умова невиконання зобов'язання боржником не існує в момент укладення договору поруки, адже сторони сподіваються на належне виконання ним зобов'язань за договором, яке забезпечується порукою);
  • у момент укладення договору його сторонам повинно бути невідомо, настане чи не настане зазначена відкладальна обставина у майбутньому (сторони договору поруки в момент його укладення покладаються на добросовісне виконання зобов'язання боржником та не можуть напевне знати, чи настане необхідність звертатися за виконанням зобов'язання до поручителя);
  • обставина, визначена у Договорі як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства (виконання зобов'язань за договором поруки не може порушувати законні права інших осіб).

Закон не встановлює вимог до особи поручителя. Поручителем може виступати будь-яка дієздатна особа. При з'ясуванні майнового стану поручителя достатньо наявності у нього майна, за рахунок якого може бути виконане порушене боржником зобов'язання, при цьому зовсім не обов'язково, щоб вказане майно було виключно його особистою власністю. Невиконання основного зобов'язання боржником зумовлює виникнення акцесорного зобов’язання поручителя його виконати та змінює правовий режим майна, яке знаходиться у спільній власності.

Рівність прав подружжя на розпорядження сумісним майном

Відповідно до цивільного законодавства, майно, яке є у власності двох або більше осіб, належить їм на праві спільної власності та є їх спільним майном. Це означає, що частки кожного зі співвласників у праві на спільне майно не визначені і кожен із них вважається власником усього майна. Розпорядження спільним майном має здійснюватися за згодою всіх співвласників.

У спільній власності перебуває майно подружжя, набуте ним за час шлюбу (за винятком того, що є особистою власністю кожного з них). Подружжя має рівні права на належне їм сумісне майно. Кожен з подружжя має координувати свої дії і не може розпоряджатися самостійно своєю часткою, як при спільній частковій власності.

Виходячи з презумпції єдності інтересів подружжя частиною 2 статті 65 Сімейного кодексу України встановлено презумпцію згоди другого з подружжя при здійсненні угод із су­місним майном. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один із подружжя, то воля іншого на укладення правочину має бути з'ясована окремо. Згода другого з подружжя підтверджує спільне волевиявлення щодо такого розпорядження майном, укладення договорів про відчуження майна чи про можливе його відчуження у майбутньому. Відсутність заяви про згоду на укладення угоди означає відсутність волевиявлення на її укладення. Законом надається право дружині або чоловіку на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Майнові правовідносини охоплюють не лише відносини щодо майна подружжя, а й зобов'язальні правовідносини за їх участі. Формально поручителем виступає лише один з подружжя, але договір поруки впливає на права та обов'язки іншого з подружжя. Звернення стягнення на майно поручителя, який знаходиться у шлюбі, спричиняє негативні наслідки для другого з подружжя, який або буде позбавлений усього сумісного майна, або вимушений буде користуватися ним у режимі спільної часткової власності зі сторонніми особами. При примусовому зверненні стягнення на спільне майно не передбачено застосування переважного права на викуп, законом не надано можливості переведення прав покупця на другого з подружжя. Порушення прав співвласника не може бути компенсовано за рахунок іншого майна. У зв'язку з цим другому з подружжя законом надано право визнавати договір повністю недійсним за відсутності згоди на його укладення.

Положеннями ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення сторонами вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу (основних критеріїв чинності правочину). Зокрема, такою підставою є невідповідність змісту правочину Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Узагальненням судової практики розгляду справ про визнання правочинів недійсними Верховного суду України визначено, що відповідно до статей 203,204 Цивільного кодексу, підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами.

Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати не вибірково, а з урахуванням ст. 4 ЦК України. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 Цивільного кодексу зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.

Положення ст. 65 СК України кореспондується з ч. 4 ст. 369 ЦК України. Нормами ЦK України також закріплено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Підписанням договору поруки, який в будь-якому випадку не є дрібним побутовим, без отримання письмової згоди другого з подружжя, поручитель одноосібно розпоряджається сумісним майном. Сторони договору поруки фактично порушують вимоги ст. 369 ЦК України та ст. 65 CK України, а тому такий договір поруки має бути визнано судом недійсним відповідно до ч. З ст. 215 ЦК України.

Судова практика 

Судова практика, проте, йде іншим шляхом. Усі судові рішення виносяться виключно на користь кредиторів (якими найчастіше виступають фінансові установи).

Правовими позиціями Верховного Суду України, Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 р. судам надано керівні роз'яснення, якими визначається, що «порука є способом забезпечення виконання зобов'язань, договір поруки не створює правових наслідків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором». Таке вибіркове та довільне трактування положень закону спричиняє негативні наслідки та формує усталену практику.

Роблячи висновок проте, що договір поруки не є угодою про розпорядження спільним майном подружжя,а лише способом забезпечення виконання зобов'язань, суди ігнорують азбучне правило про те, що будь-який договір є угодою. На укладення будь-якої угоди щодо розпорядження сумісним майном має бути згода усіх співвласників. Усталену позицію судів можна було б зрозуміти, якби в кожного поручителя було достатньо особистого майна для задоволення вимог кредитора. Договір поруки є дією, спрямованою на настання, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків поручителя. Невиконання зобов'язання боржником, породжує виникнення зобов'язання поручителя його виконати за рахунок свого майна, незважаючи на правовий режим належного йому майна. Тим самим, через виділ долі поручителя із сумісного майна, змінюється правовий режим майна подружжя. Отже невиконання боржником свого зобов'язання зумовлює зміну прав та обов'язків як поручителя, так і його подружжя.

Задля звернення стягнення на майно поручителя, яке знаходиться у спільній сумісній власності, у разі недостатності особистого майна поручителя, його виділяють із сукупної майнової маси подружжя. Для цього кредитор має пред'являти позов про виділ частки із спільного майна и натурі в порядку ст. 371 ЦК України. Однак оскільки процедура вирішення цього питання у позовному провадженні тривала, на практиці кредитори використовують можливості, передбачені цивільним процесуальним законодавством. Зокрема, за ст. 379 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця у десятиденний строк, причому неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для його вирішення. Тобто кредитору в разі добровільного невиконання боржником та поручителем основного договору, достатньо отримати рішення про стягнення з них солідарно належних кредиторові грошових сум та подати його на виконання.

Зазначу, що до надання судам рекомендаційних роз'яснень були рішення, винесені при комплексному застосуванні норм права, а не вказівок вищих судів (наприклад, рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 11.11.2008 у справі № 2-665/2008). Після надання керівних роз'яснень, суди не просто не перевіряють наявність згоди, а й вважають, що її отримання не є необхідним, адже ст. 553 ЦК України та ст. 65 CK України регулюють різні правовідносини, які, на думку судів, не впливають одне на одну (наприклад, рішення Київського районного суду м. Харкова у справі №2018/1124/2012, залишене у силі вищестоящим судом).

Розглянемо конкретну ситуацію. Дружина подала позов про визнання недійсним договору поруки, укладеного її чоловіком без отримання її згоди. Про факт укладення договору поруки вона дізналася з позову банку про солідарне стягнення з її чоловіка та боржника грошової суми за невиконаним кредитним договором. В якості доказів банк пред'явив письмову згоду дружини на укладення договору поруки, ознайомившись з якою вона побачила, що згода підписана не нею. Дружина заявила клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи, з поданням вільних та умов по вільних зразків свого підпису. Представник банку заперечував проти клопотання з посиланням на те, що згода необов'язкова та відмовився від письмової згоди як доказу у справі. Суд дійшов висновку, що позивачка дійсно не надавала своєї згоди. Однак, на думку суду, ця обставина не є підставою для задоволення позову, оскільки ст. 553 ЦК України та ст. 65 СК України регулюють різні правовідносини, які не впливають одне на одну. При цьому доводи дружини про відсутність у її чоловіка особистого майна, на яке можна звернути стягнення, суд вважає недоречними.

Доволі часто при вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням недійсними договорів поруки з підстав невідповідності вимогам закону у зв'язку з відсутністю згоди другого з подружжя, суди навіть не обтяжують себе мотивуванням судового рішення, посилаючись на вищевказані роз'яснення вищих судів. Після видання керівних роз'яснень, покликаних забезпечити єдність судової практики, важко знайти судове рішення, висновки в якому суперечили б їм. Складається абсурдна ситуація, коли основні базисні положення права повністю ігноруються, замість чого цитуються формулювання правових позицій вищих судів. Той з подружжя, чиї права порушуються, не може навіть оскаржити рішення, адже результат оскарження зумовлений заздалегідь. Окрім того, у судових рішеннях по спорах про визнання договору недійсним часто не вказується, на підставі аналізу яких норм пра­ва та дослідження яких доказів суд дійшов висновків про відсутність підстав для задоволення позову. Через відсутність адекватного обґрунтування рішень їх важко назвати повними, ясними та визначеними, а тим більше просто неможливо назвати законними та обґрунтованими. Такі судові рішення мають скасовуватися на одній лише формальній підставі - порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Усталена несправедлива судова практика протирічить глибинним основам цивільного та сімейного права. Повне ігнорування судами законної позиції та обґрунтованих доводів того з подружжя, хто не надавав згоди на укладення договору поруки може розглядатися як порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Несправедливою судовою практикою держава фактично сприяє обмеженню законних повноважень власника другого з подружжя без його на те згоди. Упередженість поширеної судової практики в Україні, зумовленість майбутнього рішення не просто спричиняє порушення майнових інтересів та прав людини, а й вносить суттєвий вклад у формування недовіри до судової влади.

Вважаємо за необхідне подання позовів про визнання недійсними договорів поруки,укладених без отримання згоди другого з подружжя не лише з підстав невідповідності їх вимогам закону, а й з посиланням на те, що їх укладено не на користь сім'ї. Доцільним є використання з першої судової інстанції посилання на порушення статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ігнорування у мотивуванні аргументації порушень якої більш наочно продемонструє недоліки винесених судових рішень із зазначених питань.

Сподіваємося, що якнайшвидше буде винесено рішення Європейського суду, завдяки якому вектор національної судової практики зміниться з напряму захисту виключно кредиторів.

design by Andrew Grachev
СКИДКА 20%